Чому я стала педагогом?

Ще в дитинстві я завжди любила грати в школу. В нашому дворі (двохповерховий будинок на 10 квартир) ніхто не сумнівався, що я буду вчителькою. Я могла пояснити кожному, що і як робити, придумувала та організовувала різні ігри. В 60-70 роки не було звичайно Інтернету, не у всіх був телевізор, тому більше часу ми, діти, проводили на вулиці. В школі я звичайно була відмінницею, в першому класі давала перший та останній дзвінок, потім була головою загону, потім дружини, мабуть молодь і не знає про що це я. Ми збирали макулатуру, металолом, організовували тимурівські загони і я завжди була лідером, мене поважали в класі, в школі. До цих пір прихожу до школи як до рідної домівки, де мене навчили всього, що я зараз знаю та вмію.

Закінчила школу та почались «мої університети», тому що вчилась я далеко від дому. Але знову мені повезло з друзями та одногрупниками, ми жили як одна велика сім’я і до цих пір зустрічаємось, хоч і розкидало нас життя по різним країнам. Дітей я любила завжди, а вперше відчула, що і вони мене люблять , коли проходила педпрактику в піонерському таборі. Таке приємне відчуття коли діти дивляться на тебе як не на дорослого, що ними командує, а на друга, який у всьому допоможе, зрозуміє і знайде вихід з різних ситуацій. От тоді я вирішила, що обов’язково буду працювати в школі, я отримувала насолоду від спілкування з дітьми.
Так і працюю вже понад 20 років, і ні разу не пошкодувала про це. Звичайно зараз в мене адміністративна робота, але я завжди беру години фізики і спілкуюсь, спілкуюсь із своїми учнями. А яку насолоду отримуєш коли вони приходять в гості, спитати як ваші справи, привітати із святами? Ні, словами це не передати, а коли очі повні сліз і просто прийшли порадитись, що робити? В сім’ї проблеми, кохання не склалось…… І скільки радості, коли таки разом ми знаходимо той промінчик світла і виходимо, тримаючись за нього, на сонячну життєву галявину. Ну хіба це не щастя??????  Я хотіла бути вчителем і моя мрія збулась. Я – учитель.